herb POLSKIE STOWARZYSZENIE KULTURALNO-OŚWIATOWE IM. JULIANA LUBLIŃSKIEGO

„Війна – сестра бідності. Зло є братом убогості”.


„Війна – сестра бідності. Зло є братом убогості”.

Звіт про передачу подарунків для дітей, які живуть у зоні бойових дій на Сході України.

Мені важко писати про поїздку, про передачу подарунків, зважаючи на те, що в неділю ми дарували гостинці, а в ніч з четверга на п’ятницю на Старогнатівку падали гради. Важко стримувати емоції. Що це-  помста сепаратистів? Конфлікт? Там живе тільки цивільне населення! Бути там, бачити і спілкуватися з цими людьми, і через кілька днів після того, дізнатися, що ця місцевість обстріляна … І ця жахлива безпорадність відносно того, що відбувається!

Насамперед, я хочу подякувати всім, хто мав сміливість приєднатися до цієї акції. Збір подарунків для дітей на Сході України. Це завдяки ВАМ, ми змогли поїхати і додати трохи надії. Я вірю, що подарована щедрість принесе добрі плоди як тим хто дарує, так і тим, хто приймає дари. Ми отримали багато подарунків. СПАСИБІ!

Я мушу признатись, що тепер, коли намагаються зіпсувати польсько-українські відносини, у мене були побоювання чи хтось відреагує на ідею збору подарунків. Реальність, однак, показала правду, що ми зможемо піднятися над розділеннями, які відбуваються на медійному та політичному рівні. Тверезомислячі люди знають, що це не є перешкодою, щоб допомагати та  проявляти доброту.

Зі збіркою, в якій було приготовано 23 ящики з різними речами для дітей, їжею, чистячими засобами і одягом, я вирушив 26 лютого в подорож. Подарунки до  Новограда-Волинського допомогли перевезти автобусом українські водії, за що їм велике спасибі. Незважаючи на побоювання, що можуть бути проблеми на кордоні, вони прийняли виклик. Кордон ми перетнули без проблем.

В самому вже Новограді – Волинському   допомогло мені Польське Товариство ім .Ю. Люблінського. Посеред ночі вони забрали мене із зупинки, разом з усіма речами. Потім із президентом Товариства Вікторією Шевченко, сестрою Бернадетою і Олегом ми підготувалися до подорожі на Схід. Чекала на  нас багатогодинна  поіздка на машині до місця дислокації 30-ї Бригади. Ми взяли також подарунки для солдатів, які надали польські Харцери, діти та інші люди з Новограду.

Дорога була довга. Чим ближче до сходу, тим нижчою  була температура, холодно було просто страшенно. Після половини дня і цілої ночі їзди, ми дісталися до містечка Волноваха. Місто, що асоціюється у мене з подією, де розтріляли автобус з людьми.

Тут вже  на нас чекали солдати: Віталій, Вова та всі інші з гарячим чаєм і посмішкою,  яка ніби промовляла : «Ми раді, що ви є! Ми чекали. Ми хвилювалися, чи зможете дістатися, бо складні умови». Незважаючи на втому розвантажили автомобіль. Солдати не приховували здивування, скільки подарунків для них і для дітей помістилося в маленькому автомобілі. Потім ми вирушили, до домівок дітей. Дуже зворушила мене участь солдатів. Вони дуже хотіли, щоб подарунки були доставлені. І до акції приєдналися бійці різних батальонів 30-ї Бригади.    Один  з бійців  прийшов подякувати нам особисто. Він був зворушений і ледь стримував сльози. Запали мені в пам’ять його слова: „Велике спасибі, що приїхали з подарунками для цих дітей. Нехай отримають щось з цивілізованого світу”. Спочатку я не дуже розумів, про що йде мова. Я був трохи здивований його зворушенням. Я не очікував подяки від воїна за подарунки, призначені для дітей. Я не знав, що на мене чекає…

Двома машинами ми дісталися до школи, де нас чекала директор. Вона підготувала список дітей, адреси, куди ми повинні були відвезти подарунки. При нагоді провела нас по школі, бажаючи показати нам, що діти вчаться, на стільки, на скільки їм дозволяють умови. Разом ми вирушили до села.

Безсилля, менталітет чи „руській мір „?

Ходячи з подарунками потрапляли в різні домівки. Кожна виглядала  інакше. Неможливо описати кожну з них окремо. Це потрібно особисто  відчути.

В одному з будинків ми зустріли бабусю. Тішилася дуже  з цієї посилки для онуків. Розповідає, що мати вийшла з дому і її немає вже 3 роки. Де вона – не відомо. Батька нема. Дівчинка приходить до нас дуже пригнічена, але дякує за посилку. Видно, що радіє. В іншому місці, мама з 2 маленькими дівчатками. Дівчата махають руками, вітають нас, радіють. В будинку бідно. Директор запитує, чи вдалося запастися  дровами на зиму… Немає батька. На столі приготовані млинці для дітей, в домі порядок. Діти радіють  подарункам, сором’язливо ховаються за стінами, але посміхаються.

Ми входимо до  будинку, де живе бабуся і мати з маленьким хлопчиком. Хлопчик дуже енергійний. В будинку бідно, але охайно. Тепло і аромат палаючих в печі дров. Бабуся глухоніма. Владик стрибає від радості і демонструє нам свою пластмасову машинку. На подарунок та іграшки реагує, розкривши рота: О! Разом ми відкриваємо посилку і дивимося, що в ній. Витягаємо набір олівців і фломастерів. ” Мама, мама….” – маленький бере їх і біжить показувати мамі. З посилки вийняли желейних ведмедиків Haribo. Радості –  не описати. Ми шукаємо взуття. Кожна подарована річ оточена захопленням і радістю, ніби дитина бачила це впреше. У нас ледь не потекли сльози.


Скрізь  нас супроводжують  4 солдати. Допомагають нести  подарунки , підбирають взуття –  роблять це дуже віддано, і видно, що зворушені. Їм важливо, щоб допомогти. Посміхаються до дітей, намагаються налагодити стосунки… Війна і обстріли руйнують у дітей довіру до солдатів. Породжують страх. Тому мені дуже хотілося, щоб саме вони допомагали в роздачі подарунків. Змінили тривогу і страх на довіру.

В моїй голові почали вимальовуватися  дві причини бідності. Одна – це  втрата батьків (померли або просто покинули). Відсутність можливості заробітку, просто безсилля. Друга – це менталітет. Ми потрапляємо в будинок, де видно не стільки бідність, як недбалість, проблеми з алкоголем. Відчувається в такому місці якась депресія і небажання змінити реальність. Вистачає „картошкі” і трохи тепла. В будинку бруд. У матері нервовий, порожній погляд…  Я розглядаюся  по будинку. Одяг недбало вкинутий  до ліжечка. Малий стрибає в ліжку по неприбраній постільній білизні… Важко щось сказати.


Моменти роздачі подарунків дуже зворушували. Однак виникає питання: і що далі? Що з ними буде? З одного боку війна, а з нею бідність… з іншого – мало що можна зробити, вплинути на ситуацію. Приходять моменти, коли мені соромно за Європу. За те, що дозволяє таку ситуацію в XXI столітті. В той час, коли ми витрачаємо мільярди на дослідження космосу, винаходи цивілізації…

Мій великий подив викликав батько великої сім’ї. П’ятеро синів і дочка. Ми увійшли в будинок, який мав  явні ознаки того, що хтось намагається його тримати в охайності. Будинок бідний. У коридорі проста підлога з дощок, відсутні двері. Однак, скрізь чисто. Батько якраз готує курку на обід для дітей. Просить, щоб ми деякий час почекали, діти скоро прийдуть. З’являється п’ятеро синів. Ввічливі, трошки сором’язливі. Батько дає зрозуміти, що пишається ними. Піклується про дітей. Розповідає, скільки вже встиг зробити, що відремонтувати. Але хвилюється, що з цим тепер буде –  війна може відібрати.


До кількох будинків не хочуть нас впустити. Стук, оклики… нічого не дають. Домашні тварини та їхня реакція вказують на те, що в будинках є люди. У нас з’являються різні пояснення: може бояться, може це сім’ї „сепаратистів”… Ми залишаємо пакети директорці школи, щоб потім їх спробувала віддати. Інші солодощі, іграшки ми передаємо для дитячого садка.

Повертаючись в штаб, в машині панує зворушення. Ми обговорюємо  побачене . Розмірковуємо, що буде далі, як допомогти, що ми можемо зробити… Солдати розповідають про свої враження від цього місця.

В штабі, Віталій показує нам і розповідає, в якому стані застали будівлі, де вони мають перебувати. Розповідає про блох, яких було стільки, що не знаєш, як з ними впоратися. Про бруд, сміття… У це важко повірити, тому що, озираючись, ми бачимо порядок, вимиті підлоги, застелені ліжка. Віталій показує нам ванну кімнату з самостійно зробленим душем, сауною (в цих умовах вона просто необхідна, щоб зігрітися)…  Я помічаю, що Віталій весь час каже: волонтери, волонтери купили, волонтери допомогли… Я справді захоплююся цим незвичайним волонтерським рухом, який повстав в Україні. Вони дбають про солдатів, як про свою власу родину . Це  велика і героїчна справа!

Фондація  придбала солдатам миючі засоби, зубні щітки, вологі серветки, мило, зубну пасту, шоколад, креми для рук, ліки  і 7 термічних чашок (маленьких термосів). Всі подарунки було передано, опікується ними  воїн, який відповідально розподіляє їх, у відповідності до потреби.

Сідаємо до столу, їмо суп  який приготували солдати. Такі моменти я люблю найбільше. Я сиджу з Хлопцями (так в Україні називають солдатів: наші Хлопці) за одним столом і крадькома придивляюся до обличчь , очей… І в серці відчуваю велику честь, що я можу разом з ними пообідати. Це важко вкладається в голові, але саме вони є сучасними героями України. Прості, вразливі, сумують за дітьми та сім’ями… Загальний стіл завжди наводить до думки про братерство, сім’ю… І не важливо, на скільки просту їжу споживаєш.

Після кави ми збираємося додому. Момент прощання проводимо жартами, сміхом…, щоб не показати неспокою і страху за майбутнє. „До побачення!” набуває тут зовсім іншого сенсу. Я їду з молитвою про життєрадісність: О, Боже, дай нам силу духу, щоб ми погоджувалися з тим, чого ми не можемо змінити; відвагу, щоб ми змінили те, що ми можемо змінити; і мудрість, щоб відрізнити одне від іншого.

Дякуємо кожному за участь та підтримку. Спасибі за всі пожертви. Спасибі Віталію і Володі за їхню життєрадісність!


22.10.2016


Pozostaw komentarz

Twój e-mail nie zostanie opublikowany.

1 × 2 =